Бриль Олександр Сергійович
Дата та місце народження: 20 квітня 2000 року у Старобільську.
Дата і місце загибелі: 10 квітня 2023 року поблизу Бахмута на Донеччині.
Військове звання: солдат
Нагороди: Нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
22-річний старобільчанин Олександр Бриль загинув 10 квітня 2023 року поблизу Бахмута на Донеччині. Під час повернення після виконання бойового завдання разом із побратимами потрапив під удар ворожої зброї. Троє військовослужбовців дивом залишились живими, тяжко пораненими, але живими. П’ятеро військових тоді загинули разом.
Саша народився у Старобільську у квітні 2000-го. До свого 23-ліття не дожив якихось 10 днів. Мріяв у день народження піти у відпустку і побачитися з рідними. Але не сталося.
Незважаючи на юний вік, до лав ЗСУ після повномасштабного вторгнення приєднався, вже маючи чималий досвід армійської школи. Бо з 18 років, як кажуть, пішов на контракт, служив у 53-й окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха. Звільнився наприкінці 2021 року. Починав влаштовувати життя «на гражданці», знайшов роботу. Але 24 лютого 22-го знов вдягнуло хлопця у піксель. З першого дня разом з друзями пішов на захист Батьківщини, не чекаючи чиїхось наказів та запрошень.
Службу ніс у 28-ій окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. Спочатку у розвідці, потім на посаді стрільця-снайпера. Воював на Херсонському напрямку в найзапекліші дні визволення Херсону від окупантів, згодом – на Донеччині.
Саша навчався у старобільській четвертій школі, потім опановував фах оператора-комп`ютерника у профліцеї №93. По закінченні, щоб не хвилювати маму, склав ЗНО, але вже через кілька тижнів після нього пішов на службу у військо. Бо ще раніше прийняв це рішення і ніякі відмовляння батьків не спрацювали.
Саша виріс справжнім помічником у родині. На його руках фактично виріс молодший брат, хлопець не цурався ніякої роботи, коли приїздив до бабусі з дідусем в село, де, як відомо, не можливо сидіти склавши руки.
Саша був небагатослівним. Мама і вся родина мало чули від нього розповідей про воєнні будні. Тільки завжди чекали звісток від воїна.
- Я жила від есемески до есемески, - говорить Олена Сергіївна. – І просила Сашу лише про одне: синок, пиши, будь ласка, хоча б, що ти живий…
Він виконував те прохання найріднішої людини. При першій же можливості попереджав, що, можливо, кілька днів не буде на зв’язку. Не хотів, щоб мама хвилювалася.
Шостого квітня вранці Саша подзвонив, щоб вкотре попередити:
- Збираюся на виїзд. Зв'язок, кажуть, буде, дадуть старлінк.
Але вже з обіду наступного дня у відповідь на свої дзвінки мама чула лише тишу.
Так пройшли ще три дні.
Десятого числа вранці Олена Сергіївна прокинулася рано-вранці, ледь дочекалася світанку, написала чергове повідомлення сину, на яке так і не отримала відповіді.
А ввечері того ж дня в їх тимчасовій оселі пролунав дзвінок. Бойовий товариш розповів, що Саша загинув.
Згодом вже зателефонували й інші хлопці, зізнаючись, що довго не могли вирішити, хто перший принесе мамі гірку звістку…
Урна з прахом Саші зараз зберігається в одному з колумбаріїв Литви, бо саме в цю країну з окупації виїхала родина, тут досі і залишається.
- Після деокупації Старобільська повернуся з сином додому, - говорить Олена Сергіївна.
Вона й досі не змирилася з тим, що її Саші немає. Досі кожна згадка про нього викликає невимовну тугу і сльози. Їй часто пишуть і телефонують бойові побратими сина. Такі ж молоді і рішучі, як і він...
